Як перемогти Україні і кого мобілізувати — інтерв'ю із Євгеном Диким

На якому етапі війни перебуваємо зараз, як Україні переломити хід війни наступного року, як провести грамотну мобілізацію і чому ми досі не кавуємо у звільненій Ялті — в інтерв'ю Новини.LIVE розповів відомий військовий аналітик Євген Дикий.

З огляду на події на фронті здається, що ми перебуваємо у певному глухому куті.

— Не зовсім розумію, звідки у суспільстві пішла хвиля песимізму, депресії і так далі. Це ж настільки треба було накачати себе надмірними очікуваннями, а коли вони не справдились — пішла емоційна гойдалка у протилежний бік. 

Давайте об'єктивно подивимось на ситуацію. Ще років два тому всі наші союзники і більша частина українців були переконані: якщо російська армія заходить на територію України, окупує її за 2-3 тижні. Суперечки виникали хіба що через наше активне партизанство.

Минуло 2 роки і РФ пишається лише тим, що могла стримати наш наступ. Тобто друга армія світу пишається тим, що не дала нам прорвати фронт і винести їх під три чорти.

Розумієте, який шлях пройшла Україна? Ми помінялися із РФ ролями. Чомусь не бачимо цього здобутку і замість цього згадуємо, що нам хтось обіцяв пити каву у Ялті. І оскільки цього не сталося — типу, пропало все.

Я добре розумію, звідки це у західних медіа. Там ця теза абсолютно старанно одночасно накачується двома силами, які нібито і окремі, але часто зливаються в один спільний хор.

З одного боку це Росія, яка на західному фронті добилась значно більших успіхів, ніж на українському. Там медійно вони цю війну виграють. А от на фронті картина має зовсім інакший вигляд.

Так, от до першого. Працює західна агентура, яка хоче зірвати західну допомогу Україні. Пишуть і розповідають, наскільки все погано, як українська армія і суспільство розуміють, що Росію не перемогти. Але це вже було і це все зводиться до одного: будь-який очільник із Банкової, який не капітулював перед Росією, стає кривавим диктатором. Розумію, чому на це ведуться на Заході, але не розумію, чому в це вірять в Україні? Це російське ІПСО.

Тобто є два потужних лоббі?

— Так, одне — російське, а друге — надмірно обережне, яке боїться ескалації і розвалу РФ, як неконтрольованого процесу. Ось вони працюють разом, аби стримати нас у військовому плані. Російське лоббі працює над тим, щоб нас просто розбили, помірковане лоббі — над заморозкою конфлікту. А це одне і теж саме.

Іде важка війна, в рамках якої ми ведемося на інформаційні конструкції під одною ціллю: переконати нас, що військовим шляхом перемогти Росію неможливо.

До речі, про кавування у Криму говорили офіційні особи, зокрема і ГУР.

— На жаль, так. І все це було сильно роздмухано медійно. А от на фронті ні в кого таких ілюзій і близько не було. І в тих, хто тісно пов'язаний із фронтом, теж. Але для тих, хто доти сидів у теплій ванночці, стаття Залужного в Economist стала холодним душем.

Цю ванночку підсилювали меседжі, що от російська війська це чмобіки і мобіки, яких ми швиденько виженемо сучасними західними танками. Але виявилось, що це далеко не так.

— Минулої осені вони дійсно були чмобіками і мобіками. Хто такий професійний солдат? Той, хто вижив у трьох боях. Ті мобіки, які дожили із осені до нашого літнього наступу, були вже не чмобіками.

Так, у них теж відбувся величезний відсій, їх за зиму стільки перебили, що жодна інша країна собі такого би не дозволила. Але ті, хто вижив — це вже солдати і це об'єктивна реальність війни. Бій вчить.

На якому етапі війни ми перебуваємо станом на грудень 2023 року?

— На середині Другої світової. Зараз така ситуація, коли ми можемо дотиснути. Але якщо дамо слабину, Росія може переломити хід на свою користь. 2024-й рік буде вирішальним роком, після якого все покотитьмя або в один або у другий бік.

Ну, Росія теж готується, враховуючи їхні безпрецендентні видатки на оборону, яких не було з часів Союзу.

— Так, вони ставляться до всього як до дуже великої війни і до війни за виживання. Мобілізація такого масштабу була Росії під час Другої світової. Тепер це війна за виживання кремлівського режиму, хоча своєму народу вони це продають як війну за виживання Росії.

А у нас реально війна за виживання України. Росія, якщо програє цю війну, може залишитись, а от ми — навряд. 37 мільйонів біженців ніякий Євросоюз не прийме. Окупація України стане однією великою Бучею.

До речі, Росія готується з конкретною часовою прив'язкою. У них немає ілюзій, що наступного року вони можуть переломити хід війни. Вони не планують походів на Київ, Харків, десант на Одесу.

Вони хочуть утримати окуповані території, максимально знищувати нас при спробах їхнього звільнення і можливо, просуватися у межах Донеччини. 

Але головне для них — виграти час, щоби дочекатися другого пришестя Дональда Трампа. До речі, це може статися. Цілком можливо, що він може припинити постачання нам зброї і росіяни у 2025-му беруть своє. Тобто реальний план перемоги у росіян на 2025 рік.

У нас є аж цілий рік, щоби все пішло не за російським сценарієм, а за нашим. Ми це змогли у 2022-му і зможемо у 24-му. 

Що саме потрібно зробити?

— В першу чергу нам потрібні люди. Маємо мобілізувати співставну кількість осіб з тим, що мобілізують росіяни. І не треба гратися із абстрактними цифрами про їхній мобілізаційний резерв у 7-8 млн, а у нас максимум 3-4.

В реальності у РФ пропускна здатність мобілізаційної системи — 200-250 тисяч за одну хвилю і не більше трьох таких хвиль на рік. Ми теж здатні виставити таку хвилю.
Увесь цей час ми воюємо меншою кількістю людей, ніж росіяни.

На окупованих територіях 420 тисяч активно воюючих російських солдат. Це без запорєбріка і тилів. А у нас 1 млн — це всі в принципі. Всі успіхи, які маємо, досягаються значно меншою кількістю людей, та ще й зі значно меншими втратами, ніж у росіян. 
Якби ми виставили проти одного російського солдата 2-3 осіб — точно би переломили хід війни. 

Як замотивувати людей іти в армію? Щоби не виловлювали чоловіків по вулицях, а вони йшли самі, наприклад.

— Це ви про добровольців, але жодна війна не вигравалась добровольцями. Їх завжли буде невелика кількість і це нормально. Звичайна людська психологія. Але треба зрозуміти, що альтернатива, ніж не воювати — набагато гірша.

Щодо правильної мобілізації, то є дві практичні речі, без яких ніяк. 
Перше. Домобілізація дуже тісно пов'язана із демобілізацією. Маємо встановити граничний термін служби в армії навіть під час війни. А то ми розділились на дві касти — одні одягнули піксель і пішли з квитком в один кінець, яким треба воювати до кінця. А інші сховались за їхніми спинами.

Це неправильно, тягар війни має бути розподілений рівномірно. Найважче вигребли ті, хто пішов у першу хвилю. Їх пора відпускати. Але їм назаміну мають прийти інші. Проте і вони теж мають знати, наскільки часу. Можливо, на 2-3 роки, треба рахувати. Вони мають знати, якщо війна затягнеться, їх замінять інші через якийсь час.

Яка друга складова?

— Закрутити гайки у законодавстві. Наприклад, прирівняти ухилення від військового обліку до дизертирства. А це від 5 років у тюрму. 

Ще один мобілізаційний резерв — здобувачі другої вищої освіти. Можливо, не всі вони ухилянти, але статистика красномовна. Проте друга вища освіта під час війни — розкіш. Цю відстрочку слід скасувати буквально після зимової сесії.
Можемо отримати до 80 тисяч осіб, яких можна відправити на 3-місячні офіцерські курси й отримати молодших лейтенантів і командирів відділення. 

Далі. 250 тисяч поліцейських під час війни — може, теж розкіш? Ні, не всіх гнати на фронт, адже може обвалитися структура, а от половину можна.

А є ще фіскальна поліція, ДБР — загалом ті, хто регулярно проходить комісію, є придатним, навчений володіти зброєю. У будь-якому разі їхній рівень значно вищий, ніж у будь-якого цивільного мобілізованого. 
Рекрут — теж дуже корисна штука. Але для початку слід відмінити наказ, який забороняє мобілізовувати по відношенню до військових частин. 

Загалом на кінець зими могли би отримати додатково 100 тисяч осіб. 

Чи варто мобілізовувати ув'язнених? 

— Варто, але виключно добровільно. Бо вони можуть або дизертувати або перебігти на той бік. А от ті, хто попроситься свідомо спокувати провину перед суспільством на фронті — варто брати. Замість цього давати їм амністію.

У Росії це працює, але не варто копіювати як у них, і наприклад, випускати людожерів. Але у нас є люди, засуджені за злочини малої та середньої тяжкості. Загалом це не великий ресурс, 50-60 тисяч ув'язнених на всю країну. В армію назбиралось б 5-10 тисяч і це більше як шанс для них.

А знижувати мобілізаційно граничний вік із 27 до 25 років?

— Однозначно, так. Але це теж не змінить ситуацію. Ну от знизять із 27 до 25 і що? Ви багато бачили 27-річних на фронті? В реальності переважно призвані 40+, а ще більше 50+. Тоді як найкращий солдат — 25-35 років. 18-х дітей на війну краще не брати. 

Молодих у нас не багато, тому зниження мобілізаційного віку потрібне, але принципово цеситуацію не переломить. Ситуацію переломить граничний термін перебування у війську і криміналізація ухилення.

Екскомандувач ЗСУ Муженко радить перейти до стратегічної оборони. Чи варто?

— Ну ок, перейшли ми в глуху оборону і що далі? Скільки часу маємо протриматися у цьому стані? Якби ми воювали із адекватною країною, то можна було би перейти в оборону, протриматися і за якийсь час ворог, розміючи, що цілі війни недосяжні, відходить. Але так не буде, бо Росія пішла в ва-банк. 

Для нас перехід в глуху оборону — це теж саме, що і заморозка конфлікту.