Героїні фронту: історія Ірини "Командор", військовослужбовиці та операторки БпЛА
Поділитися
Кожна жінка має права вибору, але не кожна наважиться кардинально змінити своє життя. Історія про ту, яка покинула рідний Крим, перевтілилася з фармацевта в бойового медика, а сьогодні захищає нашу країну як аеророзвідниця, — читайте в ексклюзивному інтерв'ю Новини.LIVE історію активістки Жіночого ветеранського руху, ветеранки російсько-української війни, військової медикині Ірини Голосної.
"Я не цікавилась політикою"
Моя мама родом з Львівської області, а тато — зі Слов'янська. Я народилася у Краматорську. Анексію Криму я застала в Севастополі, там я працювала фармацевтом. Я з 19 років працювала фармацевтом і, якщо чесно, в політику ніколи не лізла. Знала, хто наш Президент, і знала, хто така Тимошенко, і все. Та коли почався Майдан, а багато хто з Криму їздив на Майдан, то зі мною працювала дівчина, в якої брат працював у сімферопольському ОМОНі. Він був на майдані з перших днів і він їй дзвонив і, як то кажуть, з перших вуст розповідав, що там відбувається. Він отримав поранення і, дякувати Богу, йому вдалося вибратися звідти.
"Хотіла потрапити на Майдан"
Оскільки я працювала у київській фармацевтичній компанії, то в лютому 2014 року наша гендиректорка збирала усіх завідувачів аптек у Києві, щоб підбити підсумки. І я із Севастополя поїхала у Київ. Я дуже хотіла потрапити на Майдан, але коли я вже була у потязі, мені подзвонила подруга і каже: "Іра, Майдан вже розібрали, там нічого немає". А потім зателефонувала моя мама зі словами: "Іра, виходь з потягу, бо там вбивають людей у Києві" Там війна!" Звісно, з потягу я не вийшла. Але до столиці я приїхала у день, коли в центрі міста розстрілювали людей. Вокзал був порожнім. Метро було зачинене. Я їхала якимось автобусом, і водій нас кудись довіз, а потім розвернувся до нас, і каже: "Люди! Я їду у бік Майдану".
"Початок війни — це горе"
Коли я дісталася до офісу, пам'ятаю, що потяги вже не курсували — із Західної України у Київ. І наша гендиректорка сказала тоді: "Дівчата, поки є зв'язок — дзвоніть додому, кажіть, що ви живі-здорові". Тоді вже банки не працювали, рахунки блокували. І я думала, що початок нашої війни до повномасштабної — це горе, це біда.
"В Крим зайшли росіяни, а я вірила в справедливість"
Потім я повернулася в Крим, і буквально через день після цього до Криму зайшли росіяни. І я зрозуміла, що в Криму ще гірше, чим у Києві. Севастополь був у блокпостах. Але я тоді була така наївна людина, я вірила в справедливість, в чесність і в те, що все закінчиться. До Севастополя приїхали кадировці, але крім Севастополя їх ніде не було. Решта Криму взагалі не знали, що росіяни в Криму. Пізніше мені в соцмережах написала одна жінка, яка сказала, що ці чеченці — це не люди, вони ріжуть та вбивають людей. Але ми далі там жили і думали, що росіяни підуть.
"У мене не було жодного знайомого військового"
У мене не було жодного знайомого військового там. Але у колег були родичі на кораблях, у військових частинах, які "живим" щитом, собою захищали своїх чоловіків. Я з ними також ходила. Ночами ми чергували біля військових частин, щоб не було штурму. Йшли після роботи, стояли між кацапнею і нашими хлопцями — щоб, не дай Боже, їх не розстріляли. Ми тоді взагалі нічого не розуміли.
"Влітку 2014 року я зрозуміла, що живу серед ворогів "
Переломний момент стався влітку 2014 року, я їхала з роботи в тролейбусі додому, це було перед анексією Криму, і люди в тому тролейбусі щось обговорювали. Мовляв, все добре, так їм і треба, кричали "Ура! Нарешті це станеться". А я не розуміла, що робиться. І коли я вийшла з тролейбуса, до мене дзвонить моя кума і плаче. Щоб ви собі розуміли, у нас уже тоді не було ні українських соціальних мереж, ні телебачення. А кума мені каже, збили наш літак над луганським аеропортом, і каже: "Іра, там стільки загинуло людей". І тут я зрозуміла, що живу серед ворогів. Тоді виїхати з міста мене змусила донька.
"Мою доньку почали принижувати за проукраїнську позицію"
Влітку моя донька захотіла виїхати з Криму в Україну, захотіла подивитися Київ. І ми поїхали. Сходили на Майдан, купили багато символіки. Тоді їй було 17, вона тільки-но закінчила другий курс інституту менедженту та туризму. Вона була дуже активною, була головою студради. Коли ми приїхали додому і ректор побачила її з українською символікою — доньку одразу вигнали зі студради. Її почали утискати, ображати, принижувати за її проукраїнську позицію. І за пару тижнів навчання вона до мене прийшла і зізналася: "Мама, я хочу поїхати. Я не буду тут вчитися". Я сказала дитині: "Добре. Поїдеш вчитися до Львова". Я теж хотіла поїхати. Тим більше, що я вже почала волонтерити. А чоловік мій був проти переїзду. На той час він працював на Півночі, на "Газпромі".
"Родичів з Горлівки бачила востаннє в 2014 році"
Я дитину залишила у Львові, а сама поїхала у Слов'янськ, там похований мій тато. Дорогою заїхала у Горлівку, де у мене жили родичі. І я пам'ятаю, що ми гуляли із сестрою у парку, де було багато прапорів російських. І я до сестри кажу: "Ти розумієш, що у вас висять російські прапори, ти не боїшся, що росіяни анексують вас, як і Крим?" У відповідь почула: "Ну а що? Вам нормально там живеться, і нам буде нормально". Це був останній раз, коли я бачила своїх родичів з Горлівки.
"Я зустріла хлопців з Автомайдану"
Вже поблизу зі Слов'янськом, де похований батько, я зустріла волонтерів із Харківського автомайдану. Біля мене зупинився бус, за кермом якого була дівчина, і вона запитала мене, де розташована якась вулиця. Я відповіла: "Скажіть мені, що вам потрібно, і я скажу, де це". А вони пояснюють: "Нам потрібно на блокпост. Ми Харківський Автомайдан, хлопцям веземо допомогу". Тоді я напросилася поїхати з ними. Запитала, що потрібно військовим купити. "Ну, воду. Завжди води не вистачає". І ми купили багато води та поїхали до хлопців.
Військовий, з яким ми познайомилися на блокпосту, тоді сказав мені: "Якийсь у вас дивний край! Ось, люди з одного села праворуч плюють нам вслід. А з того села, що зліва, люди привозять нам хліб, картоплю. Я не розумію, чому так".
"Передавали гроші українським захисникам"
Я взяла у Харківського Автомайдану контакти, щоб допамагти їм. У Криму, в аптеці, куди вже не постачався товар, де ніхто не контролював, чи вийшли ми на роботу, ми з дівчатами почали збирати гроші для українських військових. До цього ми збирали гроші для того, щоб купувати ліки для кримських військових частин, але потім дізналися, що люди, яким ми ці гроші передавали, нас обманювали. Ми збирали гроші для військових, а двічі на місяць я возила ці гроші через кордон, у Харків. Це були мільйони.
"Як я потрапила в "Азов""
Свого часу я вчилася у Харківській фармакадемії. І одного разу на тамтешньому вокзалі я випадково зустріла дівчину, з якою вчилася. Її чоловік на той момент уже був у "Азові". Але вона боялася мені це сказати. Адже ми давно не бачилися. Ми декілька годин розмовляли фактчино ні про що, аж доки у мене не задзвонив телефон. З моєї розмови вона зрозуміла, що я, скажімо так, не зовсім ворог. І тоді вона наважилася розповісти: "Слухай, я тобі скажу: у мене чоловік в "Азові". А я роботу покинула, їду на вишкіл, хочу опанувати тактичну медицину". Вона розповіла мені про медичний корпус "Азова", про те, що хоче долучитися до нього. А я їй кажу, давай я тобі буду допомагати. І так я в 2015 році потрапила в "Азов", в якому відбула одну ротацію.
"Спочатку я сортувала медикаменти"
Спочатку я була як провізор: сортувала медикаменти, перекладала лікарям в шпиталі ліки, потім стала парамедиком. Пізніше, в січні, я відпросилася в командира поїхати до Львова, бо в моєї доньки був день народження. І коли я була у Львові, 24 січня почали бомбити Маріуполь. Командир сказав, що більше добровольчих батальйонів не буде, і я залишилась у Львові.
"Навесні 2015 року я прийшла у 24-у бригаду"
Потім я пішла у 24 бригаду парамедиком. Це була весна 2015 року. Спочатку я відслужила рік і не змогла піти з армії, бо так і залишалася фактично єдиним санінструктором. Підписала тоді контракт на рік. Звільнилася я у 2017 році та пішла знову працювати в аптеку.
"Я побачила, що бомблять всю Україну"
Ми живемо на вулиці Угорській у Львові, в гуртожитку. Власного житла я не маю. І от, в нашому гуртожитку живуть люди з різних регіонів України, ті, що вже тікали. І ми часто говорили про те, що щось буде, просто не знали, коли точно. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я спала в ліжку у Львові. Мене розбудила донька, яка кричала. І тут до неї подзвонила подруга з Харкова, яка каже, що прокинулася від пострілів, бо там саме бомбили аеропорт у Чугуєві. І вона подзвонила донці, щоб у мене запитати, що їй робити, оскільки я військова. Але в якісь хвилини я не могла повірити, як так бомблять! І через телефон чую звуки вибухів, я їй кажу, що робити, а потім заходжу в наш ветеранський чат і бачу, що бомблять всю Україну.
"Я знаю — мій обов'язок захищати Україну"
Коли почалось повномаштабне вторгення, я не могла просто сидіти. Я знаю, що захищати нашу країну — це мій обов'язок. Мені дуже подобається аеророзвідка. Коли в 2017 році я звільнилася зі служби, я дуже хотіла туди потрапити. Додам, що це було дуже елітно туди потрапити. В нашій 2-4-й бригаді були дрони, але їх нікому не давали, бо на них ніхто не вмів літати і вони були дуже дорогі, і якщо ти його розбив ніхто не знав, як його списати. Але завдяки Марії Берлінській, яка готувала пілотів, я зрозуміла, що хочу бути в аеророзвідці. Я записалася на навчання.
До слова, Марія Берлінська — українська військова, громадська діячка, засновниця громадської організації "Центр підтримки аеророзвідки", що займається освітньою та матеріально-технічною допомогою здійснення українськими військовиками аеророзвідки під час Російсько-Української війни.
"Я шкодую, що виїхала з Криму"
Я виїхала з Криму на закордонному паспорті, всі українські документи залишила в Криму. Я на такому патріотизмі виїждала звідти, що забула про якісь побутові речі. І сьогодні я шкодую, що не залишилась у Криму, хоча б для того, щоб продати житло. Бо без свого житла дуже тяжко.
"Живучи у Львові, не відчуваю себе вдома"
Я знаю, що війна закінчиться, але з яким успіхами для нас? Я, живучи у Львові, стільки років взагалі не відчуваю себе вдома. Я навіть фотографії з Криму тут не дивлюсь. Для мене це так болить, це так пече. З мого дитинства моє улюблене місце — це Горлівка. Там жили мої дві улюблені тітки. Ми братом там ходили на терикони, і я розумію, що тепер я не побачу Горлівки... і ті міста, де минуло моє дитинство.
"Всі хочуть перемоги, але ніхто не хоче воювати"
Ви питаєте, чи жінкам потрібно йти у військо? Я не хочу воювати, але вважаю, що це мій обов'язок. І жінкам потрібно йти у військо, це такий самий обов'язок, як і в чоловіків. Бо всі хочуть перемоги, але ніхто не хоче воювати.
Додамо, Ірина Голосна, членкиня ГО Veteranka — це перша та єдина спільнота жінок України з військовим досвідом.
Місія Veteranka — адвокація та захист прав, рівних можливостей для військовослужбовиць в армії. З 24 лютого частина ветеранок повернулася на війну, щоб на рівні з чоловіками захищати нашу країну, а інша частина сформувала міцний тил. До організації приєдналася велика кількість цивільних волонтерок і волонтерів, які невпинно допомагають країні у штабі швидкого реагування.
Сьогодні рух Veteranka відкрив збір "Зима близько" для забезпечення 200 захисників та захисниць, аби продовжувати ефективну боротьбу в умовах зими, не втрачаючи здоров’я, мотивації та людей через недостатнє спорядження. Серед основних запитів: зимова зручна форма, берці, генератори, буржуйки, екофло та набори медикаментів.
Зробити свій внесок:
моно 5375411208272588
PayPal [email protected]
Реквізити:
Найменування отримувача: БО БФ ВЕТЕРАНКА
Код отримувача: 45043389
Рахунок отримувача: UA863052990000026009005028382
Назва банку: АТ КБ "ПРИВАТБАНК"
Читайте Новини.LIVE!
